Все буде Україна

На справжню фортецю перетворився металургійний комбінат "Азовсталь", де від російських снарядів ховаються і захисники, і мешканці міста.
Два місяці тому Маріуполь отримав статус міста-героя. Але ці гучні слова – не лише про воєнну славу та самовідданість військових. Не тільки про контратаки та знищення ворога.
Місто-герой – це і про мирних людей, які весь цей час виживали в умовах блокади, без їжі, води, без зв'язку та газу. Про тих, хто ніби потрапив у найстрашніші епізоди книг та фільмів про війну. Але залишився з Україною.
Через два місяці частину маріупольців із "Азовсталі" вдалося евакуювати. 3-го травня півтори сотні людей із міста приїхали до Запоріжжя.
"Українська правда" записала кілька історій людей, що врятувалися, про те, як вони жили в блокадному місті, де брали їжу та воду і як виїжджали на підконтрольну територію.

Нас на "Азовсталь" привіз тато. Він казав, що це найбезпечніше місце. Там, не бачачи сонця, ми сиділи приблизно 2 місяці.
Тато – військовий, він залишився там. Я хотів би йому передати, що з нами все добре і щоб він був обережніший.
Ми їли вівсянку з лопухами, з шкірками, які їсти не можна. Чоловіки бігали до сусідньої будівлі, ризикували життям, щоб приготувати нам поїсти. Військові привозили, віддавали нам свою їжу, щоби ми вижили.

З "Азовсталі" нас вивозили наші військові, потім нас передали російським військовим. Нас возили майже всією територією, яку вони (окупанти – УП) захопили, великими колами до Мангуша.
Потім нас поселили до табору, там ми переночували у наметах і поїхали до Бердянська. Коли нас везли до табору, жінок роздягали, всім сканували пальці, фотографували, телефони перевіряли.

Катя, виїхала з двома дітьми
Чесно кажучи, ми вже кілька разів втратили надію, що вийдемо. Там фактично вже немає заводу, його стерли з лиця землі, залишилися лише сховища, і деякі вже завалені.
Ми ховалися там майже два місяці. Там же бункери, вони міцні, вони начебто мали витримати бомби. Але потім зімкнулося кільце навколо нас – цього ніхто не чекав.
Кажуть, що в "Азовсталі" залишалися ще люди, близько 200 осіб. Але я не можу точно сказати. Тому що ми сиділи в бункері, нікого не бачили.

Світла там не було. Водою та їжею нам допомагали наші українські військові, вони відкопували якісь розбомблені склади, останніми днями вже приносили свої пайки.
Те, що ми бачили у місті, коли виїжджали – це просто коробки, і всередині величезні чорні дірки. Там немає будинків.
Під час виїзду була дуже серйозна перевірка. Нас роздягали, перевіряли шрами, татуювання, у труси до жінок заглядали. Перевіряли всі рюкзаки, повністю вивертали, перевіряли телефони, всі листування читали.
Жінкам, у яких були знайомі військові чи в поліції, погрожували, казали, що їх знайдуть, обіцяли надсилати голови чоловіків у коробках.

Еліна, 54 роки, виїхала з чоловіком, донькою та зятем
Я працювала на комбінаті "Азовсталь", у цьому ж будинку, де у нас було бомбосховище, контролером відділу технічного контролю.
Бомбосховище нас не рятувало на 100%. Якби було пряме влучення, бомбосховище засипало б і ми всі загинули б. Нас би просто закопало там. Оце було найстрашніше.
Те, що ми голодували, були брудні, у сирості, плісняві – було не так страшно. Страшно було те, що від нас нічого не залежало.

Щоночі я лягала і молилася Богу: "Господи, будь ласка, нехай усі бомби пролетять повз наше бомбосховище. Хоч би не потраплять в нас. Щоби ми вижили". Я молилася, щоб моя дитина вижила. Одна, друга. Щоб не зник наш рід.
Я не знаю долю моєї мами – їй 82 роки. Коли я їй дзвонила, говорила: "Мамо, давай". Вона відповіла: "Еля, не панікуй. Що ти починаєш панікувати? Нічого не буде! Він (Путін – УП) не посміє, йому не дадуть". Вона в мене журналісткою в СРСР була, впевнена у своїй правоті.
Ми вже побачили світлини з нашими будинками, в якому вони стані. Військові приходили та показували зйомку з квадрокоптера. Моя донька спочатку не розповіла, щоб я не засмучувалася. А потім, лише 30-го квітня, розповіла, що ми залишилися без нічого. Що в нас усе згоріло.
Ми були без житла та засобів існування. І ми вже змирилися з цим.
Військові до нас рідко приходили. Тільки прибіжуть, їжу залишать для дітей, бо дорослі можуть голодувати, а діти – ні.

У нас був хлопчик у бомбосховищі, 4 роки. Він увесь час говорив: "Мамо, я хочу їсти". Вона каже, що вдома він так багато не їв, а тут постійно просить. Вона йому каже: "Ти ж це не любиш". А він: "Я люблю, все люблю".
І з чого там наша Наталка (дочка – УП) могла готувати? Борошно та вода, на маслі це підсмажити із сіллю. Цукор потім уже зовсім скінчився.
Військових, якщо приходили, а не просто їжу приносили, весь наш колектив обступав і починав питати: коли ми можемо вийти? У нас немає ані їжі, ані ліків. Як ми можемо вийти? А що там із цією адресою? А що із цим?
І військові, якщо вони мали інформацію, показували. Дехто так і не повірив, що залишився без житла. Дехто так і впевнений, що повернеться.

А коли нас вивозили... Знаєте фільм "2012" (фільм-катастрофа 2009-го року – УП)? Коли там все звалилося, коли апокаліпсис? Оце апокаліпсис! Найбільш натуральніший!
Там дев'ятиповерхівка, стіни стоять, а середина просто лежить. Або все згоріло. Наші квартири просто чорні.
Ці, росіяни, на фільтрації кажуть: "Повертайтеся до Маріуполя! Чому ви не хочете повернутися до Маріуполя?". Я їм мало не сказала: "А що, мені на головешках жити?".
Видають росіяни ці пайки: один пайок – продукти на місяць, інший – для гігієни. Потрібно три дні простояти, щоб цей пайок отримати. Це по-перше.
А по-друге, я їх бачити не могла. Ми колись сиділи в бомбосховищі, я кажу: "Не дай Бог нам доведеться в Росію потрапити, я ж не зможу, мене ФСБ посадить, як тільки я відкрию рота".
Я звикла в Україні, що вільно говорю, вільно мислю. Так, буває, я іноді зайве говорю. Але я звикла до цього. А там же не можна. Мене одразу в каталажку, і все. Або взагалі розстріляють на першому перехресті. Кажу, не дай Боже, щоб нас насильно вивезли до Росії, як вони вивозили.
А ви знаєте, що ще страшно було? Нас посадили, повезли, а я ж дорогу знаю приблизно. І я бачу, нас везуть Таганрозькою трасою, не в бік Порт-сіті. І я злякалася, що везуть до Росії. Я ж не знала, що нас у фільтраційний табір. І поки ми їхали від Маріуполя до цього Безіменного, я всю дорогу ревла.
А потім, коли побачила запорізькі автобуси, я зрозуміла, що все нормально.

Поранених із нами в автобусі не було. Наші військові сказали, що, якщо ми будемо разом з вами, то будемо наражати вас на небезпеку.
Якось нас перевозили з бомбосховища, щоб звільнити місце для поранених. Казали, що туди поселять легкопоранених. Я бачила цих "легкопоранених". Там руки всмятку. Там кістки було видно через рану. А у них ані ліків, ані перев'язувальних матеріалів немає.
Військові приходили, питали, що треба для цивільних. А я – астматик. Я спочатку сказала, що потрібен інгалятор. Принесли. А я потім думаю: "Дура! Навіщо я беру? Якщо у них немає". Я говорю: "Не треба, залиште військовим". А вони: "Ні-ні, хай буде". Виходить, своє, останнє віддавали цивільним.

Юлія, виїхала з чоловіком і котом
Ми вибігли з дому, прихопивши основні речі, у бомбосховище конвертерного цеху "Азовсталь".
Як жили? Можна сказати, виживали. Їжа була завдяки їдальні конвертерного цеху. Спочатку було 3-разове харчування, потім ми перейшли на 2-разове для дорослих, дітям і старим залишалося 3-разове. Щоб економити, варили супи.
Потім знайшли борошно. У нас була жінка, яка випікала хліб. Хліб розрізали тоненькими шматочками. Це було таке щастя, коли ми побачили цей хліб. І запах, ніби ходиш повз хлібокомбінат.
У нашому бомбосховищі було десь 72 особи, 14-17 дітей і 10 людей похилого віку. Було немовля, йому 5 або 6 місяців виповнилося, а коли вони прийшли, було 3 місяці. Там він ріс, навчився сидіти.
Коли був режим тиші, половина сама пішла, а половина залишилася. З них першу частину забрали 30-го квітня ввечері, це були переважно жінки та діти. Я залишилася в другу чергу, бо я без чоловіка не хотіла їхати. І нас рано вранці 1-го травня евакуювали.