Взяти батальйон "Парламент" і на два тижні під Бахмут. Будуть ідеальні управлінці для держави, - комбат батальйону "Свобода" Петро Кузик
З січня 2023 року свободівці воювали спочатку в Бахмуті, а останні кілька місяців тримають позиції поблизу знищеного росіянами міста.
"На війні немає вибору між добром і злом. Це зазвичай вибір між лайном і ще більшим лайном", – каже комбат "Свободи" Петро Кузик, ніби підсумовуючи 16 місяців у війську.
"Українська правда" зустріла Кузика у Києві, куди він приїхав на злагодження підрозділу.
В цьому інтерв'ю комбат розповідає про оборону Бахмута, українську зброю, добровольців "Свободи" та найважчі бої з початку повномасштабної війни.
"Я люблю Бахмут і ненавиджу одночасно"
– Ми з вами вперше за час повномасштабної війни зустрічаємося в Києві. Ви приїхали на злагодження і провели тут вже кілька тижнів. Військові часто скаржаться, що важко сприймати життя в тилу. Які у вас відчуття?
– Двояке відчуття. З одного боку, мирне життя Києва, в тому числі, інших мирних міст – це якісна робота сил спротиву. І це означає, що ми добре працюємо, якщо це дає змогу забезпечити мирне життя з усіма його наслідками.
Але є місцями перебори, ці гуляння, коли люди настільки забули уже, що відбувається страшна війна і коли здається, що їм байдуже. І так – це трохи болить.
Політично я маю сказати, що все супер, так і має бути, ми для цього працюємо, і так і є – ми для цього працюємо. Але і іншої крайності не може бути. Іде страшна війна, кров ллється просто потоком, втрати, на жаль, маємо серйозні. І от суспільство, мені здавалося, мало б бути єдиним. Так, не всі можуть воювати, це зрозуміло. Можливо, і не треба всім воювати. Але ті, хто не воюють, мають і підтримувати воєнних, і хоча б молитися, хоча б пам'ятати.
Але зараз у нас злагодження, є доступ до інтернету. Почитаєш новини, почитаєш, що нічне життя у людей триває, виявляється... Невже вони не розуміють, що якщо прорвуться там, на сході, то цього всього не буде, а буде кошмар? Вони дуже швидко забули Бучу, Гостомель, Ірпінь, дуже швидко забули масові терори, вбивства на Київщині. Я не розумію, як так?
Я взагалі дуже лояльна нормальна людина, але зараз трошки реагую, коли бачу серйозних накачаних людей, у яких достатньо часу на спортзал, на барбершоп, на татуювання. Коли вони йдуть, під пахвою несуть собачку і збираються кальянчик покурити й обговорюють велику проблему – вибір кальяну. Це їхнє життя, я не маю права вмішуватися в нього. Але чому одні валяться по-справжньому, а от іншим настільки якось все одно?
Ще рано коментувати, але от події в Ізраїлі – я в захваті дивлюся, як вони мобілізувалися.
– Але ми теж швидко мобілізувалися в перші дні повномасштабного вторгнення.
– Це дуже схоже було на наші перші дні після вторгнення. Бо ця війна дуже несправедлива, і вона українців зачепила. І тоді, пам'ятаю, я дивився і думав: ось вона, українська нація, це момент істини, момент створення української нації. І він відбувся.
Просто коли окупантів відігнали від мирних міст, особливо від Києва, занадто розслабилися, і занадто гедоністично поводиться деяка категорія громадян. Це нагнітає, з одного боку. А з другого боку, навіть якщо така картина, це ж нас не зупинить. Ми – добровольці. Ми самі туди пішли воювати.
Більше у відео.
