«... і що б не сталось пам'ятайте — Все буде Україна» ©

Все буде Україна

У болоті на Колимі три тисячі дівчат-українок втопили живцем

Поблизу одного з колимських концтаборів 1949 року за наказом Москви живцем потоплено в болоті близько трьох тисяч українських дівчаток віком 12-14 років – «чтоб нєкому било рожать бандєровцев».

А їх вели… В безодню просто гнали…

Ще й досі в тундрі болота дрижать.

З Москви так наказали генерали:

«Чтоб нєкому бандєровцев рожать»…

Поема-реквієм  Дмитра Шупти «Колимські дівчатка» уже має кілька видань. Перше з них датоване 2011 роком. Тоді я відгукнувся на неї невеликою рецензією.

Цього  року поема в зв’язку з сімдесятиліттям подій, про які в ній ідеться, отримала нове видання, завдячуючи добродійству лужанського козацтва Буковинського коша УК, а передовсім – курінному отаману Григорію Куришу. Якщо говорити про нинішнє видання (Київ, УкрСІЧ, 2019), то воно вигідно відрізняється від першого, надто скромного, але суть, звичайно, передовсім у самому творі.


 
Висловивши своє враження, я не думав писати вдруге, та, перечитавши поему, і, споглядаючи нинішню культурну ситуацію, відчув потребу висловити деякі міркування. Адже за цей час багато чого змінилося в житті суспільному, політичному, виразніше окреслюється  нова позиція  і чин художнього слова. Вони полягають у тому, що суспільна свідомість слово чує і не чує, воно важить і не важить, воно хвилює, але уже ясно, що достатньо обмежене коло тих, хто здатен його сприймати й розуміти. Не моє відкриття, що література позбулася ролі «володарки дум», і читацькими масами сьогодні володіють не стільки твори, скільки письменники, які вдало вписуються в культурний сучасний алгоритм.


Дмитро Шупта — автор поеми
Ці міркування я висловив для того, щоб, швидше самому собі, зʼясувати певну глухоту критики до «Колимських дівчаток» Дмитра Шупти (може й помиляюсь, серйозної розвідки не читав). Як не дивно, адже так воно й мало бути з твором незаперечної художньої якості, причому сучасним, новаторським, але не трендовим. Спробую зʼясувати останнє.

Твір виразно ідеологічний. Він присвячений одному з епізодів національної трагедії, що стався літом 1949 року, коли в Колимських  болотах за кремлівським наказом було потоплено живцем три тисячі дівчаток-українок, які перебували в заполярних концтаборах з батьками. Мета акції чисто геноцидна: «Чтоб нєкому било рожать бандєровцев». Отже, ідеологія твору однозначно виразна – це ідеологія безкомпромісного патріотизму, націєствердження – відтак державотворча.


 
Чи говорять у нас сьогодні в подібному тоні? Незаперечно. От тільки суспільний резонанс мав би бути вагомішим. Державні інституції, які б мали формувати державну ідеологію, цього завдання не виконують, більше думаючи про те «як би когось не обідити», озираються на думку ледь не світової спільноти, заплющуючи очі на те, як інші нації пильнують свій інтерес. Толерантність, що виходить за розумні межі, виховує, по суті, індиферентне до добра і зла (в даному випадку національного) суспільства. В такій ситуації твір послідовної ідеологічної тенденції витісняється на загумінки  периферії. Його воліють сприймати як ілюстрацію історії, ігноруючи енергію художню.

Такий стан речей є загрозливим і ось чому. Російсько-українська війна на Донбасі (а ще ж є й Крим) триває вже довше, ніж та частина Другої світової війни, яку ми знали, як «Велика Вітчизняна», і при цьому українське суспільство у своєму ставленні до сьогоднішніх подій не є достатньо  консолідованим. Відповідальність за це лежить не тільки на «совєтському» спадку, але і на культурній політиці нинішнього дня, коли очевидна потреба адекватної ідеології замулюється в найрізноманітніший спосіб.

Може видатися, що ці міркування далекі від конкретного твору, але не погоджуся, бо саме «Колимські дівчатка» підштовхнули мене до них. Не є поема-реквієм «Колимські дівчатка» трендовим твором іще в одній площині – площині мови. Не тільки поема, що безпосередньо спричинила мої міркування, але творчість Дмитра Шупти загалом змушує чесного читача зізнатися, що горизонти української мови істотно ширші за її повсякденний вжиток. Звичайно, художня мова літератури і мова побуту різняться між собою, зрозуміло й те, що мова – це живий організм, який не можна загнуздати раз і назавжди приписами та обмеженнями, але та примітивізація, яку спостерігаємо сьогодні у наших стосунках з мовою, вражає. Здавалося б, небокраї  мови розширюєм – нецензурна лексика, суржик, засилля іншомовних слів, якісь карколомні гібриди – все це засвідчує і працює на різнобарвність, різноманітність…  Насправді ж – на торжество примітиву примітива! Все зводиться до кількох лайок, вивчених у початковій школі, не хочеться вірити, що в дитсадочку, і зведення інтелекту до компʼютерної програми. На цьому тлі твори Дмитра Шупти можуть видатися,  навіть подекуди важко вчитаного, екзотикою. І справа тут не тільки в архаїзмах чи новотворах, не тільки у діалектизмах, пов’язаних з колимськими реаліями (якщо говорити конкретно про поему), а,  в першу чергу, з тим, що відчуваєш живе, напружене енергією спілкування автора з мовою. Він її не «використовує», але, розвиваючи, занурюється в неї як ловець перлин, зачудовується словом і схиляється перед ним, одночасно граючись з ним.


 
Поезія не чужа словесній еквілібристиці, але сенс останньої має полягати у досягненні гармонії, яка вже виходить за межі вербального. І тут Дмитро Шупта не оригінальний оригінал, бо він точно, я б сказав, канонічно, римує. Сьогодні це – не модно. Риму заступає ритм. Але ж хіба рима не ритм? В чому особливість сучасного ритму? Як на мене, ритм неримованого слова працює на автора-людину, він увиразнює фізичного носія слова.  Ритм, підкорений римі, працює на слово.

Така тактика  «затіняє  фізику»,  актуалізуючи магію слова. «Кровь – любовь»,  «Слезы – грезы»  не можуть не викликати посмішки, але одночасно ця посмішка не здатна знищити закладену в них позасвітову магію. І саме їй служить Дмитро Шупта, в поезії якого важко знайти неточну риму. Сьогоднішнє показне скорочення дистанції між людиною і автором – одне із марнославств нашого часу (хоча, коли його не було!), чуже поезії нашого автора, який воліє до класичної презентації творчого  «Я».  Не ритмізована експансія «его», не потік рефлексій, не претензійне бурмотіння, але чітко сформульована добірно  висловлена думка позначає авторський стиль поета Дмитра Шупти.

Саме така поезія і вимагає відповідного читача, а нас все більше й більше привчають до позірної простоти – не тієї, що є результатом каторжної праці митця (як і в даному випадку), але як артистичної пози на грані нехлюйства, до тієї простоти, що гірше  крадіївщини, бо не тільки замулює глибину, а й не передбачає її.

Я вже неодноразово згадував  про мову. Як до неї не ставитись, від неї нікуди не дінешся. То ж сьогодні, якщо читача не вразиш, мода тобі не пробачить, загалу на твоєму боці не буде. Епатажність слухова, зорова і ще бозна яка, істотно формує суспільну оцінку мистецького явища. Але мода  нічого не здатна вдіяти з тим, що сильне враження вигоряє, коли затихають децибели чи зникає з поля зору вибаглива конструкція. Звичайно, тоді на допомогу приходить експертне  мудрування, але це не надовго, бо тільки істинне мистецьке переживання, непідробне ліричне почуття не знають фізичної тяглості часу. 

Біда ж  іще і в тому, що справжнє мистецтво травматичне (недарма древні говорили про катарсис) – травматичне не в сенсі «кімнати жахів»: зайшов – перелякався – вийшов, а в сенсі роботи душі, яка через істинне переживання істинного вивершується над собою.  Недарма Леся Українка говорила про страх звичайної людни:  «Своїм життям до себе дорівнятись».

І тут я, власне, повертаюсь до того, з чого почав:  «Колимські дівчатка» Дмитра Шупти – це твір, який вражає, який не може не викликати глибинне переживання, який передбачає катарсис. І стосується це не тільки теми, але, в першу чергу, її художнього вирішення. Загал уже адаптувався до думки про «бром і історію», з радістю погоджуючись із загалом, та справедливою тезою про безперспективність історичного мазохізм, не розуміючи того, що приречений на нього, якщо не відбудеться катарсис.  Байдужо спожита інформація не доходить до серця і зайва розуму, пережите і донесене і передане людям художнім образом, перетворює її на чинник духовного життя. І саме в цьому алгоритмі  прочитується поема-реквієм «Колимські дівчатка» Дмитра Шупти.


 
Хтось може бути здивований, що у цьому відгуку на твір я не пишу про його суто художні особливості, не процитував жодного рядка, але сьогодні для мене важливіше те, що добре знаний мені автор уже відомим мені твором, спровокував роздуми дещо ширшого, ніж суто оціночного літературно-критичного кола.  А це і визначає мистецьку вартість твору, зумовлену,  крім усього іншого, спонукою не тільки споживати культуру, а й схилятися перед нею.

Все буде Україна