Вчора я отримала повідомлення від тої, кого шукала по усіх групах м. Харкова.

Моя Любця. Людина, з якою ми спілкуємось от вже 10 років.

Її історія одна з багатьох. Її історія одна з тих, що руйнують з-середини.

Пишучи її я відчуваю нестерпний біль.

Любці 29. Все своє життя вона прожила з мамою. Останні 3 роки мама була лежачою.

Коли почалась війна, Люба не побігла евакуйовуватись, бо ніхто не погоджувався допомогти вивезти маму.

За кілька днів, коли в їх під’їзді вже була дірка, до них у квартиру влетіли 3 гниди.

Людьми я їх назвати не можу…

Вони винесли їжу яка була, і 1 з них лишився.

Люба пережила насильство.

В поліцію додзвонитись було не реально. А потім він просто розбив її телефон.

Люба, моя красуня, що ніколи не плаче, заливалась сльозами.

Ця гнида гвалтувала Любцю більше тижня.

А потім почав зізнаватись у великому коханні та сказав, що хоче відправити її подалі від війни.

Люба відмовилась, мовляв, мати хвора, вона її не покине.

І тоді, це лайно, на очах у тендітної жінки, пристрелило немічну стареньку.

Боже, я пишу це, і в моїй голові не вкладається. Кожну історію я проживаю максимально з холодною головою, аби не зійти з розуму, але не ця. Ця як особиста. Болить…

Моя мила Любця… наразі вона вже у дорозі до реабілітаційного центру, звідки вона поїде далі, за кордон. Але я не можу перестати плакати.

Здохніть, тварюки!