Людмила Белінська спочатку дізналась, що чоловік-військовий помер, а вже за 10 днів їй повідомили, що живий, але в полоні. Тож жінка наважилась викрасти свого чоловіка з-під російського конвою.
Кожного дня Руслан разом з Людмилою і Христиною їдуть у реабілітаційний центр. Спочатку навіть з їхньою допомогою він не міг зробити жодного кроку, а сьогодні хоч і важко, але сам іде з ходунками.
“Я був в паніці, мені було тяжко змиритися, що я безпомічний”, – каже Руслан.
За ним крадькома спостерігає дружина і радіє кожному його руху. Один раз вона вже втратила Руслана, коли їй подзвонили і сказали, що чоловік загинув під Херсоном.
“Ваш чоловік – герой, він загинув, привеземо за день-два. Я кажу - це точно він? Так! Три свідки, які бачили, як пробило голову наскрізь, не виживають люди від такого поранення”, – переповідає жінка розмову.
Їй сказали, що під щільним вогнем не можуть забрати тіло, але незабаром спробують це зробити і родина має готуватися до похорону. У цей час Руслан лежав в окопі в селі Олександрівка на Херсонщині.
“Мене відтягнули до окопа, щоб мене не переїхала техніка. В окопі я лежав три дні”, – пригадує чоловік.
За три дні, коли бої стихли, мешканці Олександрівки пішли окопами, аби подивитися, чи не має там поранених українських військових. “Вони почули, що я хриплю і мене дістали. Мене поїли яйцями і молоком”, – пригадує чоловік.
Руслана ховали у хліві, але чоловік періодично непритомнів, голова була пробита, двоє чоловіків вирішили доправити його до лікарні, але перехопили росіяни. Росіяни привезли Руслана у СІЗО, а згодом до лікарні Херсона. На допит приходив їхній капітан.
“Він мені пропонував перейти на їхній бік, я вибрав полон”, – розповідає Руслан.