Все буде Україна

Чому Порошенко більше не стане Президентом. Фрагмент моєї книжки до уваги шановної спільноти соціальних мереж.

У 2016 році, коли я поверталася до Украї ни з Брюсселя, закінчуючи там кар’єру міжнародного тележурналіста, мені випала нагода познайомитися з редактором видання, яке читають усі політики столиці ЄС. Його досвід міжнародного кореспондента формувався десятиліттями роботи на різних континентах. Він також висвітлював Росію, Україну та інші країни пострадянського простору.

«Ніде немає таких поганих політиків, як в Україні, — констатував він мені так несподівано, що я навіть сприйняла це за одкровення. — Так, у Росії теж є корупція, теж порушуються права людини, там теж бідність і складно жити. Але у їхніх політиків усе ж є непорушні цінності. — Ми спілкувалися англійською, і тільки одне слово він вимовив російською, яку вивчив під час роботи в Москві. — Державність. — Він з більшим притиском наголосив на цьому слові. — Це те, у що вірять їхні політики, це їхня ідеологія. Українські політики не мають цінностей. Вони готові пообіцяти все що завгодно, навіть суперечливі речі, аби тільки залишатися далі в політиці».

Він мав рацію, і ми обоє це знали. 2016-й. Це був час начебто нового політичного віяння, коли вже другий рік поспіль Україна відстоювала належність до європейської родини, другий рік після Революції Гідності, коли ми чітко, через біль і смерть, визначилися, що йдемо на Захід. У нас почалися нові реформи, про нас почали більше писати в західній пресі, здавалося, багато що мало б змінитися.

Але зміни були повільними і малопомітними всередині країни, в регіонах, де досі у багатьох селах не чули про водо- чи газогін, у містечках, де звичайний робітник отримував зарплату на рівні $150, коли в пресі не вщухали гучні скандали про хабарі в сотні тисяч і мільйони доларів. Чверть населення України жила за межею бідності, а політичні еліти лише скандували у виборчій гонитві

проєвропейськість, не бажаючи ні на хвилину ставати європейцями самі.

Оточення Президента Петра Порошенка загрузло в корупційних скандалах і лицемірстві, інформаційна політика будувалася на агресії, брехні й відсталому, неприродному консерватизмі, сильні ставали дедалі сильні шими, еліта насолоджувалася відстороненою елітарністю, а народ виживав, втомлено й роздратовано спостерігаючи виставу на сцені українського політичного театру. Європа була недосяжною без європейських політиків. А Петро Порошенко і його команда залишалися дрібними радянськими злодіями, які дорвалися до бюджетного корита. Пафосні гасла не могли приховати від західних журналістів радянські звички, закомплексовані реакції та погано награну брехню. Політична еліта наскрізь просякла гнилизною, і від перестановки осіб результат не змінювався.

За майже тридцять років незалежності політичні партії в Україні не виробили ані єдиної державної ідеології, ані власних ідеологічних цінностей. Кожна нова політична сила будувалася й виживала виключно завдяки постаті лідера. Ціннісні орієнтири, обіцянки, дії змінювалися залежно від вигод і завдяки короткій народній пам’яті. І не було того, хто б відмовився від політичних бонусів задля обстоювання цінностей ідеологічних. Адже не було й самої ідеології, не було жодного сло-

ва, що його західний журналіст залишив би в оригіналі як розуміння цінності саме української ідентичності.

Та й що це таке — українська ідентичність, жодна з політичних сил так і не спромоглася визначити. Петро Порошенко намагався був штучно насадити консервативні ідеали початку ХХ століття, що втратили свою актуальність і для багатьох уже не здавалися привабливими. Він витратить силу-силенну зусиль на побудову формули ідентичності із занадто крихкими компонентами: армією, на якій наживалося його оточення, мовою, якою не спілкувалися в його родині, вірою, яку він ототожнював з автокефалією української церкви і яку перетворив на попсовий електоральний тур із Томосом.

Західні журналісти й надалі асоціювали українську ідентичність із легендами про сміливе козацтво, з короваєм, що його печуть у селах на весілля, з різдвяними колядками, співаними від хати до хати ще в гоголівських оповіданнях. Україна для західного читача ідентифікувалася з селянством і залишалася пострадянською провінцією. Бувши більш чітким за попередніх президентів, Порошенко, проте, обрав той-таки шлях заперечення масштабності, багатозначності, складності, розмаїття, строкатості, суперечливості сучасного українського суспільства заради занадто вузьких визначень, щоб стати автором простої й доступної формули нашої ідентичності.

Та що більше він насаджував свою формулу, то більш неприродною вона виявлялася. І як наслідок викликала відторгнення у більшості суспільства, як погано підібрана шкіра, що не прижилася під час невдалої косметичної операції.

Під кінець 2018-го, коли в президентські кандидати знову вибилася давно відома парочка — Петро Порошенко і Юлія Тимошенко, у народу помітно відчувалася втома. Брак політичної еліти, зміна тих самих осіб, які, по суті, нічим не відрізняються, і відсутність будь-якої альтернативи створили величезний простір для нових можливостей. І коли в новорічну ніч 2019-го Володимир Зеленський оголосив своє рішення йти на вибори Президента, багато хто зітхнув з полегкістю: це була надія, якої не відчувалося вже давно.

…..

За дебатами спостерігала ледь не вся країна і більшість світових медіа. Перед цим моя рідна тітка нарікала на добрі шанси Зеленського стати президентом. Їй не подобався його гумор, і вона побоювалася відсутності політичного досвіду. Дебати Промова Зеленського була свіжою і справедливою щодо української влади, і люди це знали.

«Я не ваш опонент, — сказав він Порошенку. — Я ваш вирок». Кожною фразою актор і бізнесмен Зеленський ніби забивав цвяхи в політичну труну Порошенка. Він не вихвалявся і не обіцяв забагато, ніби був прописаний успішний сценарій, так підказував його гострий розум.

Моя тітка дивилася дебати з глибоким переживанням і материнським трепетом. Вона співчувала молодому послушникові, що стояв перед грубим і самовпевненим олігархом Порошенком, який підвіз автобуси людей, щоб створити натовпи підтримки.

«Я хочу, щоб Зеленський переміг, — сказала вона після дебатів. — Він мусить стати нашим слугою народу».

Зеленський сам собою давав більше надії, ніж будь-яка революція до цього. У червні 2019-го Міжнародний республіканський інститут повідомив, що 48 % українців сподівалися на позитивні економічні зміни у перший рік президентства Володимира Зеленського, якщо порівнювати лише з 14 % десятьма місяцями раніше. Народ, утомившись від корумпованих і прогнилих пострадянських політиків, вимагав змін. Він виявив Зеленському величезну довіру: спершу той отримав 73% голосів як президент, потім його нова партія, що складалася із геть невідомих новачків, досягла історичного результату, діставши 43 % підтримки на позачергових парламентських виборах.

Розгромні, рекордні 73 % у другому турі теж у суті своїй були революцією. Лишень прийнятною для більшості населення: без брудних наметів, розтрощеного Майдану, негігієнічних і холодних ночей з ризиком бути побитим, знесеним водометами чи обприсканим газом, без усієї цієї революційної «романтики» минулих століть, але з чітким, жорстким і емоційним вироком тодішній владі. Перша по-справжньому електоральна революція України.

У 2016-му я висвітлювала конвенції Дональда Трампа і Гілларі Клінтон. Це збори партій республіканців і демократів відповідно, на яких вони обирають і офіційно проголошу-ють кандидата на вибори.

Відтоді я прочитала чимало книжок з питань кібербезпеки, зломів, дезінформації й дізналася багато про те, як їм протистояти. Багато читала про Cambridge Analityca, дивилася фільми про роботу нових політтехнологій. Сьогодні без цієї інформації неможливо розуміти політику. Адже Інтернет — це нова доповнена реальність, що має потужність як підсилювати політиків і держави, так і підривати їх.

Усі кампанії впливу з нелегальним збором персональних даних, таргетуванням реклами на основі цих даних і використанням величезної кількості ботів базувалися і базуються на ідеології розділення суспільства. Береш за основу найбільші страхи та історичні травми суспільства, емоції болю, негласно (ботами, соцмережами, хештегами, емоційною і таргетованою рекламою) роздмухуєш тему і агресивно налаштовуєш громадські групи одну проти одної. Тоді частина людей голосуватиме активніше, більше прибічників політсили прийде на голосування. На іншу ж частину населення, яка ще не визначилася, або на прибічників опозиційної сили, мають діяти подразники, щоб змусити людей засумніватися у своєму виборі, іти голосувати за створене прагнення «справедливості». Болі суспільства — це інструмент політтехнологів.

У розвинених країнах це питання імміграції, расизму, прав меншин. Ці травми перетворюються на «брудний секретик, яким вони діляться з деякими своїми прибічниками і за допомогою якого потайки маніпулюють невдоволенням мільйонів інших своїх прибічників» («Криза самовизначення»).

В Україні теми, що добре надаються для розділення, — це патріотизм, мова, входження країни до ЄС або ж напрямок у бік Росії. Певна річ, що пан Порошенко користувався цими ж прийомами і технологіями. Користувався і під час кампанії, і вже після програшу, розділяючи українське суспільство питаннями мови, когось визначаючи як кращих патріотів, когось — як гірших, укидаючи в інформаційний простір дражливі для суспільства речі, що спотворюють реальність. Він заполонив українські соцмережі ботами, виводив людей на вулиці, вливав фінанси в медійні (і соцмедійні) канали. Тож кампанія 2019-го стала чи не найбруднішою в історії України.

Хвацькі дев’яності для нього видалися успішними. Такими успішними, що, самоствердившись у той буремний час, він не побажав жити за законами цивілізованої демократії. І навіть зовні прикидаючись великим гетьманом сучасності, діяв методами «авторитета» 1990-х.

Тож і виходило, що все нове Порошенко підлаштовував під правила хаотичного бандитизму, навіть віртуальну реальність. І крім зразкових людей-фейків, таких як Ірина Геращенко, Володимир Ар’єв, Олексій Гончаренко, Віктор Уколов, які вигорланюють ідіотичні звинувачення, ретельно відпрацьовуючи темники в соцмережах і на каналах Порошенка, створювалися десятки чи й сотні тисяч безликих акаунтів: усіх цих «Раїса Раїса», «Патріот Патріот» і «Борців за Справедливість» з повторюваними картинками, порожніми профайлами, голосним лементом у коментарях — однаковісінькими, як під копірку, меседжами, призначеними створювати видимість полеміки між запіненими від ненависті українцями, що знавісніло, непримиренно перегавкуються одне з одним.

Кращі патріоти. За мову, за свободу, за Україну...

Чому ж формула, що спрацювала в західних країнах, не спрацювала у нас? Хоча здава-

лося, що шансів для Трампа і Brexit було значно менше, ніж у нас, у суспільстві набагато більш розрізненому і з відсутністю чіткої парадигми самоідентифікації. Я бачу одну з відповідей: на розділення українців заради політичної вигоди працювали ледь не всі політичні сили з 2002 року. Фактично у нас не було жодної політичної кампанії, де б не намагалися розділити українців. І коли Володимир Зеленський прийшов з новою ідеологією — об’єднання, спрацювала інстинктивна жага життя — бажання жити і бути щасливими, інстинкт самозбереження і турботи, якої українці ніколи не знали.

Зеленський назавжди змінив українську політику. Він «відімкнув» більшу частину української політичної «еліти», залучаючи людей з бізнесу, мистецтва і телебачення. Він змінював наративи в країні, згладжуючи конфлікти між недружніми ідеологіями. Він репрезентував українську ідентичність такою, якою вона була, — без пафосу, але з безліччю різних присмаків, не як країну, гідну жалю, а як динамічну європейську демократію.