Лідія не підтримала ідею зі збором грошей для багатодітної сім’ї. І стала для сусідів найгіршою людиною в усьому районі
Сьогодні вранці до мене підійшла Марія з нашого під’їзду, вона завжди була ініціатором таких заходів.
— Лідіє, привіт! Ми тут вирішили зібрати гроші для сім’ї Петрових. Ти знаєш, у них п’ятеро дітей, і їм зараз дуже важко.
Я зітхнула, відчуваючи, що ця розмова не принесе нічого хорошого.
— Маріє, я розумію, що їм важко, але це їхня відповідальність. Вони вирішили мати стільки дітей, і це їхній вибір. Мусили продумати до того, як вони годуватимуть цих дітей.
Марія явно не очікувала такої відповіді.
— Але ж вони наші сусіди! Ми повинні підтримувати одне одного. Ти ж знаєш, як складно буває з дітьми.
— Знаю. Але я також знаю, що кожен має сам забезпечувати свою сім’ю. Ми всі працюємо, платимо рахунки, дбаємо про своїх рідних. Чому я повинна віддавати свої гроші, щоб допомогти комусь іншому?
Тут підійшла Олена, ще одна сусідка.
— Лідіє, ти, мабуть, не розумієш, наскільки їм важко. Це ж діти, вони ні в чому не винні!
— Олено, я чудово розумію, що діти ні в чому не винні. Але це не означає, що повинна брати на себе їхню відповідальність. Якщо вони вирішили мати п’ятеро дітей, то повинні були подумати, як забезпечити їх.
Розмова ставала все більш напруженою, коли до нас підійшли інші сусіди, залучаючись до дискусії. Кожен намагався мене переконати, що я повинна допомогти. Голоси підвищувалися, емоції вирували.
— Лідіє, ти що, не маєш серця? — вигукнув Сергій. — Це ж простий акт людяності!
— Сергію, я не безсердечна. Але не вважаю правильним перекладати відповідальність за чужі рішення на інших. У мене теж є витрати, свої проблеми. Це несправедливо.
— Несправедливо? Несправедливо — це залишати дітей без допомоги, коли ми можемо щось зробити!
— А справедливо звалювати відповідальність за їхнє забезпечення на інших людей? Якщо вони не можуть забезпечити свою сім’ю, можливо, вони не повинні були народжувати стільки дітей.
Після цих слів почалася справжня сварка. Сусіди ображали мене, називали бездушною і жорстокою. Але я залишилася при своїй думці.
Але на цьому все не закінчилося. Коли я поверталася до своєї квартири, стара бабуся з нашого під’їзду, Ганна Іванівна, почала проклинати мене. Вона стояла на порозі своєї квартири та дивилася на мене з відразою.
— Нехай тобі відгукнеться твоя жорстокість! Нехай тебе покарає Господь за те, що ти відмовляєш у допомозі нужденним дітям! Як ти можеш спати спокійно з таким каменем замість серця?
Хай кажуть все, що захочуть, а я своєї думки не зміню! Головою треба думати, а не іншим місцем. А потім просити допомоги у сусідів. Гарно влаштувались!
