У великій розмові в межах авторського проєкту "Орестократія" обговорювали Меркель, чи була вона путінським агентом, як Захід міг би уникнути великої війни і рік, і два, і сім років тому, чому позиція Литви та Польщі проактивніша, ніж у тієї ж Франції.

– Ми з вами не бачилися й не чули один одного кілька років. Багато чого за цей час змінилося, постійність лише в одному – в нерішучості Європи, про яку ми говорили неодноразово і, гадаю, сьогодні ця тема також стане предметом обговорення.

– Добридень, у нас двосторонній контакт перервався, а односторонній триває щодня. Я читаю вас регулярно, у мене навіть посилання стоять на Obozrevatel.com, щоб бути в курсі справ. Звісно, я читаю й інші українські сайти, але ви у мене в топі.

Як мені здається, у будь-якої нормальної людини стан її справ має корелювати з тим, що відбувається в Україні.

Ми від євробюрократії чекали набагато більшого. Але Путін – набагато меншого
– Єврокомісія змусила Литву переглянути заборону на транзит частини вантажів із РФ до Калінінградської області. Раніше Литва заявила, що не пропускатиме підсанкційних товарів, але Росія натиснула на Єврокомісію. Чому так сталося, на вашу думку?

– Йдеться лише про залізничний транспорт, автомобільний, як і раніше, під забороною.

Мене завжди надихала жорстка позиція литовської влади. Литва – це єдина країна, яка одночасно протистоїть не лише російській агресії, а й китайському експансіонізму. Вона є єдиною країною в Європі, яка відкрила представництво Тайваню.

Литовці є прихильниками свободи в усьому світі не на словах, а на ділі. І не дивно, що Литва – в авангарді цих санкцій цілком відповідно, між іншим, до рішення Єврокомісії та загального санкційного підходу. Перекриття транзиту насправді є досить розумним рішенням. Я б перекрив його також із боку Польщі, щоб люди, котрі вважають, буцімто війна відбувається в телевізорі, відчули її на собі. Але, на жаль, ми маємо справу з нерішучістю, яку ви вже згадували.

Так, Європа рухається в правильний бік. Я хотів би одразу обмовитися, що ми не маємо бути надто критичними, бо чекали від цієї бюрократії набагато більшого. Але що найважливіше, набагато меншого чекав від неї Путін.

Такі країни, як Литва, рухаються ніби попереду обозу, а сили інерції починають їх стримувати… але вектор руху насправді однозначний.

Варто просто згадати, що за вісім років, починаючи з анексії Криму і до 24 лютого, коли РФ вирішила повністю зруйнувати українську державність, Європа практично нічого не зробила. Як, утім, і Америка. На тлі санкцій тривали нормальні взаємини, будувався "Північний потік-2", а Франція та Німеччина й надалі продавали Росії так звані товари подвійного призначення. Тобто фактично допомагали розбудовувати російську армію.

– Саме тому Путін і напав, гадаючи, що ЄС так поводитиметься й надалі…

– З моменту початку повномасштабної війни, 24 лютого, Європа затвердила шість пакетів санкцій і працює над сьомим пакетом (21 липня Рада ЄС погодила сьомий пакет санкцій. – Ред.). Коли я це кажу, мене завжди охоплюють почуття злості та розпачу. Насправді одного чи двох пакетів цих санкцій, ухвалених із 2014 до 2022 року, могло вистачити, аби напоумити Путіна та його оточення, тобто ще тоді дати зрозуміти, що ціна за повномасштабне вторгнення в Україну буде дуже високою.

Тепер з'ясовуємо, що все це можна було зробити, а розмови путінських лобістів, путінської агентури на Заході про те, що Європа не може перервати зв'язки з Росією, виявилися брехнею.

16 років політики Ангели Меркель відіграли найважливішу роль у тому, що Європа підвісилася на газовому гаку Путіна. Упродовж цих 16 років нас годували байками про те, що жодних інших варіантів немає. А нині раптом з'ясовується, що відразу, можливо, й не вийде, але за рік-два, в принципі, європейці можуть повністю позбутися російського газу. Це означає, що нас дурили.

Чому – це вже інша історія. Я написав статтю про "отруєння газом" 2006 року. 16 років тому, коли Меркель прийшла до влади, я спрогнозував, що дешевий російський газ може створити ситуацію, в якій візьме гору путінський імперський інстинкт. Для цього не треба було бути Нострадамусом. Треба було лише слухати те, що казав сам Путін.

Втрутився фактор, який навіть імпотентну владу на Заході змусив ворушитися, – це громадська думка
– Ви саме так пророкуєте події?

– Так, він часто висловлював, як будь-який диктатор, свої потаємні бажання. Гітлер у "Майн кампф", написаному 1924 року, виклав програму своїх дій. Але тоді він був практично ніким, лідером маленької націоналістичної партії. Путін, коли казав, що розпад Радянського Союзу був найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття, вже п'ять років був президентом. Коли 2006 року він зазначив, що настав час повернутися до кордонів НАТО 1997 року, він уже мав усю повноту влади. І було очевидно, що він цю владу вже нікому не віддасть. Посадовить там Медведєва на чотири роки, але зрозуміло, що він уже бачив себе політичним представником тієї імперської Росії. Звісно, роки, коли можна було зупинити путінську агресію, придушити її в зародку, було втрачено.

Управління Заходом – у руках менеджерів, а не політиків, готових ухвалювати рішення з історичною відповідальністю. Нинішня ситуація, як на мене, є логічним продовженням цієї історії. Але після 24 лютого втрутився чинник, який навіть оцю слабку, я б сказав, імпотентну владу на Заході змусив ворушитися, – це громадська думка. Жахливі репортажі з України, демонстрація практично в режимі онлайн воєнних злочинів, які вчиняє російська армія на українській землі, сколихнули громадську думку, і західні політики змушені були рухатися в її фарватері. Тому ми маємо ситуацію, в якій, з одного боку, є розуміння, що Україні потрібно допомагати, що Україна є передовим фронтом боротьби з тоталітаризмом у світі, а з іншого – є страх перед перемогою України, бо поразка Путіна створює нову геополітичну реальність, у якій ці люди не бачать для себе місця.