Головне – в душі бути, як усі: історія життя волинської «дюймовочки»
І навіть при своєму зрості вона навчилася самостійно робити всі хатні справи, давати лад в оселі й обійсті, невеличкому господарстві, доводилось і вже нині покійних батьків доглядати, - пише Волинь Пост
"Дуже люблю квіти – сіяти, садити, доглядати і… малювати. А окрім квітів нічого більше не малюю. А ще люблю готувати щось смачненьке", – розповідає жінка.
Раніше вона багато їздила в санаторії, на море, а зараз, коли батьків не стало, не хоче залишати брата, який такий же зростом як вона.
"Переживаю, аби з ним все було добре», – ділиться тендітна пані Валентина, ніхто і не здогадався б, що кілька років тому вона розміняла п’ятий десяток літ.
Народилася вона в Черевасі в багатодітній сім’ї Смічиків. Після школи закінчила курси швачки у центрі професійної реабілітації осіб з інвалідністю міста Лютіж на Київщині.
На роботу не брали, кажучи: «А де ж ми для тебе швейну машинку візьмемо?»
"Шити дуже подобалось, та куди б не звернулася, на роботу не брали, кажучи: «А де ж ми для тебе швейну машинку візьмемо?» – згадує жінка, зауважуючи, що опанована професія згодилася їй насамперед для власних потреб. Але навчання відкрило для неї світ не таких, як інші.
"Коли побачила людей без рук й без ніг, перестала комплексувати через свій маленький ріст. До того ніяковіла, коли на мене пильно дивились, а тоді перестала на це звертати увагу", - говорить жінка.
Із ранньої весни до пізньої осені Валентина Андріївна працює на городі. Щороку із нетерпінням чекає початку ягідно-грибного сезону, бо обожнює бувати в лісі.
«Аби здоров’я було, то й до роботи є охота… Чого ж плакати, головне – в душі бути, як усі. Вміти радіти й тому, що можеш зробити», – усміхнено каже наостанок Валентина.
