Все буде Україна

День пам’яті преподобного Антонія Печерського, першозачинателя вітчизняного чернецтва, засновника Києво-Печерського монастиря. Цей святий посідає особливе місце в сонмі наших національних героїв і шанується православними як “начальник усіх давньоруських ченців”, оскільки заснована старцем на київських пагорбах Печерська обитель багато століть залишається духовним центром, школою чернецтва та просвітництва.

Величезного значення для усвідомлення української ідентичності набуває преподобний Антоній у наш час – із ним, при його заступництві більш легкими здаються навернення у віру, самоідентифікація, будівництво державності та перемога у справедливій війні. Благословенний Святим Афоном, цей ченець сучасним українцям видається не стільки земляком, скільки непохитним стовпом Віри.

За нами правда хоча б тому, що з нами такі святі.

 

 

*   *   *

Преподобний Антоній (в миру – Антипа) народився 983 р. в містечку Любечі, неподалік від Чернігова, та завжди жадав стати ченцем.

 

Змалку Антипа палав бажанням побачити місця земного життя Ісуса Христа, тому юнак дістав Господню ласку і таки відвідав Палестину. На зворотному шляху до Київської Русі пілігрим відвідав Афон – і до глибини душі полонила полянина краса й облаштування того святого місця.

Полонила так, що мандрівник там і залишився. Простим трудником.

 

Через два роки у невеликому стародавньому монастирі Есфігмен, заснованому в V столітті святою Пульхерією та її братом, візантійським імператором Феодосієм II (401-450), послушник прийняв чернечий постриг. Тоді ж він отримав християнське ім’я Антоній – на честь ранньохристиянського подвижника та єгипетського пустельника Антонія Великого (251-356), визнаного першозачинателя всього відлюдницького чернецтва. 

Як самітник, Антоній з Чернігівського князівства тримав чернечий послух у печері серед стрімких скель, що громадилися над морем, під наставництвом старця, ігумена Феоктиста. Знаходячи благодать, у Есфігменській обителі чернець-зайда прожив кілька років.

 

Так, принаймні, оповідає канонічний життєпис. Але...

Навіть головне питання: де саме на Афоні ступив на шлях трудництва преподобний Антоній Печерський, досі залишається відкритим, – якщо викладати події звичною мовою фактів і точних цифр. Ряд дослідників ставлять під сумнів поширену зі середини XIX ст. версію про існування особистої печери преподобного Антонія Печерського, як біля Великої Лаври святого Афанасія на південно-східній стороні біля підніжжя Афонської гори, так і... в Есфігменському монастирі.

 

На Афоні серед російських ченців, до речі, існує давній переказ, мовляв, майбутній першозачинатель чернецтва Київської Русі віддавався на Святій Горі аскезі навіть не в грецькому, а в... російському монастирі Успіння Богородиці (“Панагія Ксилургу”, або “Древоділ”).

 

Уявляєте, що у вати в голові?

Світанок XI століття, а на Святому Афоні – російський монастир, це тоді, коли ще самої Москви немає. А на її місці жаби квакають!

 

Залишмо – навіть коментарі – на совісті РПЦ московського патріархату. Як казав лютий атеїст Марк Твен (Samuel Langhorne Clemens; 1835-1910):

- Спочатку Бог створив ідіотів, щоб потренуватися. Але потім, втомившись, – Батько все-таки відкрив недільні школи.

 

*   *   *

Зрештою, минули роки учнівства і зміцнення у подвигові віри.

Збагачуючись в лагідності, у всьому прагнув догодити Богові молодий чернець. Коли в особистих подвигах Антоній набув духовної досвідченості, ігумен Феоктист, за одкровенням Божим, дав ченцеві наступний послух, щоб той вирушив до Київської Русі та поширив чернецтво в новопросвіченій християнській країні.

 

На прощання наставник звелів:

- Антонію! Час тобі й іншими кермувати до святого життя. Повертайся на рідну землю, і зійде нехай на тебе благословення Святої Афонської Гори. Вірю, що від тебе піде безліч ченців.

 

Та лишень о тій порі Київську Русь охопила... смута велика.

Тільки-но Святополк І Окаянний, який після смерті Володимира Святославовича 15 липня 1015 р. оголосив себе великим князем Київським, віроломно вбив своїх молодших братів, князів-страстотерпців Бориса та Гліба, після хрещення – Романа і Давида, – спалахнула міжусобиця. І невдовзі Місто на семи пагорбах захопили війська польського короля Болеслава Хороброго, посилені печенігами, німцями і каварами (мад’ярами).

 

Того разу на великому шляху Антонія Господь послав непереборні перешкоди, і вимушено самітник повернувся на Святий Афон.

 

*   *   *

У 1020 р. інший син Володимира, князь Новгородський Ярослав таки схопив Святополка I Окаянного, і помер душогуб під час своєї ганебної втечі до Польщі. Але з вигнанням братовбивці з Київської Русі міжусобиці не припинилися. Брат Ярослава Мстислав, що княжив у далекій Тмутаракані, прославився перемогами над косогами, а тому не підкорився Ярославу Володимировичу.

 

Знову спалахнула братовбивча війна. Закінчилася вона перемогою Мстислава у 1024 р. біля села Листвена (тепер – село Малий Листвен Ріпкинського району Чернігівської області), на березі річки Білоус, під час сильної грози кровно скривджений брат несподівано напав на Ярослава – прямо в бурхливу ніч, до чого досі слов’яни ніколи раніше не вдавалися.

 

Натішившись мечами і кров’ю, тільки у 1026 р. князі-брати помирилися на радість народу. І розділили вони велике князівство по річці Дніпру.

Мстиславу відійшли землі на схід і південь від Дніпра, а Ярославу – на захід і північ. Так в переговорах усобиці вичерпалися, а рани затягнулися.

 

Усміхнувся Господь Ісус Христос і знову з’явився Феоктисту, щоб наказати ігумену Есфігменського монастиря:

- Знову спрямуй Антонія до Київської Русі. Він тепер мені точно тут потрібен.

 

*   *   *

Удруге вирушив пілігрим у неблизьку путь, але світла зірка всю дорогу вела Антонія. У 1028 р. благополучно дістався мандрівник рідних місць. На той час княжий престол вдруге (1019-1054) обійняв Ярослав Мудрий (980-1054), а в Київській Русі запанував довгоочікуваний мир.

 

Коли преподобний Антоній повернувся до стольного граду, виявилося, що тут уже душі християнські рятувало кілька монастирів, заснованих за бажанням князів захожими греками.

У Київській землі кожну Божу обитель Антоній скрупульозно оглянув. Але ніде самітник не побачив правильно облаштованого, суворого чернечого життя, до порядку якого звик він на Святому Афоні.

 

Ось чому мандрівник зрадів, коли на одному з семи київських пагорбів, на Берестовій горі, що стала на крутому березі Дніпра і так нагадувала милий серцю Афон, він побачив... рятівну для аскета печеру!

 

Її свого часу у великокняжому поселенні Берестові викопав священник Іларіон на прізвисько Русин († бл. 1055). Нагадаю, через чверть століття, у 1051-му, саме він став п’ятим митрополитом Київським і першим митрополитом Київським і всієї Русі.

 

*   *   *

Тут Антоній перехрестився й зупинився. Ґрунтовно підступився до справи чернець, щоб затим віддатися відлюдницької подвигу. Він збільшив розміри печери, розширив вхід – і в земляній келії з’явилася можливість пустельникувати.

 

Саме тут, на Берестовій горі, Антоній і намірився зміцнюватися в молитві, пості, недосипанні й праці. Ось як описує ті важливі події агіографія, богословська наука про Житія святих:

- ...молячись Богу, вживаючи сухий хліб, п’ючи одну воду, і то – мірою, через день або два, іноді тижнями копаючи печеру, не даючи собі перепочинку ні вдень, ні вночі, перебуваючи завжди в праці, молитвах, бдінні.

 

Незабаром слава про духовного подвижника пішла по княжій столиці, а потім і по інших містах Київської Русі. За благословенням, порадою та добрим словом потекли до самітника миряни, а інші навіть просилися на постійне проживання.

 

Першим (1032) до преподобного Антонія пристав святий Никон Печерський (†1088; пам’ять його вшановується 23 березня). Був уже у того священний сан – ієрея, тому став Никон стригти учнів, що посунули в осідок. Незабаром між іншої братії з’явився пострижений преподобний Феодосій Печерський (?-†1074; пам’ять його 3 травня), якого за смиренність і слухняність наставник особливо любив.

 

*   *   *

Хотілося б мені радісно написати:

- Повернувшись до Києва, преподобний Антоній заснував Печерську обитель.

Так би все й сталося б просто, немов промисел Господній, – але вийшло б дуже лінійно. Проте життя духовне – скорше, геометрія Дмитра Лобачевського.

 

Тим часом, – цілком ймовірно, від слова “печера” – нова свята обитель дістала назву Печерської. Любила та шанувала її князівська родина.

 

Але своїм безглуздим характером великий князь Київський Ізяслав Ярославович (у хрещенні Димитрій, 1024-1078) завдав духовному поселенню чимало горя.

Хоча, як написав Нестор-літописець (1056-1114):

- Ізяслав був “приємний особою і величний станом, не менш прикрашався і тихою вдачею, любив правду, ненавидів криводушність”.

 

*   *   *

Біда трапилася, коли у 1032 р. Антоній Печерський постриг у ченці двох його близьких бояр – святого Варлаама (пам’ять його 14 листопада) і Єфрема (пам’ять його 28 січня). Правитель так розлютився, бо ж Варлаам, до всього, виявився сином одного з найвпливовіших бояр, київського воєводи Іоанни.

 

Та що з того – скажете? Справжня віра в чинах і званнях не розбирається.

Утім, наступного дня після духовної бесіди зі старцем Варлаам покинув усе – рідний дім, обручену наречену, майбутню кар’єру. Вбравшись у пишні шати, у супроводі гарної спорядженої свити, на багато прибраному коні під'їхав юнак до печери преподобного Антонія. Назустріч вельможі вийшли лагідні ченці й поштиво прийняли у братерство послушника.

 

Зійшовши з коня і до землі вклонившись ігуменові, зняв із себе Варлаам боярське плаття і, поклавши його до ніг преподобного, смиренно мовив:

- Ось принади мирського життя, як хочеш, так і вчини з ними, а я ставлю їх за ніщо, хочу з вами жити в печері, щоб Христа приобрящити і ніколи не повернуся в батьківський стрій.

- Пам’ятай, чадо, – попередив подвижник, – кому ти обіцянку даєш і чиїм ти воїном стати бажаєш. Невидимо тут уже стали Ангели Божі й приймають твої обітниці. Дивись, а якщо батько твій, прийшовши сюди, насильно забере тебе – адже ми допомогти тобі в цьому не здатні, – і ти виявишся брехуном та відступником від Бога!

 

*   *   *

І того разу не помилився Антоній Печерський – із часом преподобний Варлаам став першим ігуменом Києво-Печерського монастиря.

Не довго, на жаль, перебував блаженний Варлаам на кафедрі настоятеля печерної братії. За велінням князя Ізяслава в 1057 р. його відправили “у монастир Святого мученика Димитрія і поставили ігуменом”. Обитель Cв.Димитрія великий князь Київський Ізяслав Ярославович заснував у Києві й побудував на честь Ангела свого, великомученика Димитрія.

 

Та лише віра християнська відстаней і перепон не знає.

Попросивши благословення у Антонія Печерського, у 1058 р. саме ініціативний Варлаам поставив над печерою першу дерев’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці. І з цього часу місце перебування святих подвижників стало здалеку помітним і явним для кожного подорожнього.

 

Отже, прагнучи осягнути істинне чернецтво, преподобний Антоній всіх без винятку приймав із любов’ю. Дивна дивина, але саме це й викликало гнів великого князя Київського Ізяслава Ярославича.

 

Вдруге довелося скуштувати істинної милості правителя, коли 1069 р. у Києві почалися народні бунти, а преподобного Антонія Печерського оббрехали та звинуватили в співчутті... баламутам. Дурість то була несусвітня! На щастя, заступництво старцеві запропонував постійний покровитель ченців, князь Чернігівський Святослав Ярославич (у хрещенні – Микола; 1027-1076). Уночі таємно правитель вивів Антонія до своєї ставки.

 

Залишаючись вірним Богові, і в Чернігові преподобний Антоній відмовився від палат і хоромів, знехтував сріблом і золотом та... викопав печеру на Болдиній горі! У такий спосіб на правому, високому березі Десни було покладено початок Єлецького чоловічого монастиря, який існує до наших днів.

 

Відповідно до викладених у літописах переказів, Єлецький Успенський монастир був заснований на місці чудесно знайденої на одній з ялин 3 лютого (3 листопада) 1060 р. ікони Пресвятої Богородиці. Від цих ялин отримали назви – й ікона, й обитель. У середині XII століття на тому місці, де знайшли живу ікону, поставили 25-метровий Успенський собор.

 

*   *   *

Опинившись у Чернігові, святий старець не втратив зв’язку з Києвом.

Через преподобних Феодосія і Варлаама, які постійно відвідували наставника в сусідньому князівстві й нічого без його благословення не робили, Антоній продовжував керувати своїм монастирем на Берестовій горі. Адже посланець Святого Афону володів великими духовними дарами: він керував душами людськими – коли мудрістю, коли прозорливістю, коли даром зцілення.

 

І тоді в чоловічу жорстокість втрутилася жіноча душа!

Велика княгиня Київська Гертруда Польська (Gertruda Mieszkówna; 1025-1108) заступалася за ченців. Чоловікові Ізяславу Ярославичу вона нагадала про кару Божу, що спіткала короля Польського Болеслава I Хороброго (967-1025).

 

Свого часу імператор з лисячою спритністю влаштував цькування на ченців, за що королівський титул від Папи Римського йому довелося чекати... чверть століття. Покаявся тоді великий князь Київський Ізяслав Ярославович, і між ним і печерськими ченцями запанував мир.

 

*   *   *

Покинули князі-брати людську кров шоломом черпати, і зрадів Господь. Помітно збільшилася вервечка паломників в обителі Київської Русі, а першозачинатель вітчизняного чернецтва повернувся до Міста на семи пагорбах.

 

Коли навколо преподобного Антонія на Берестовій горі у Києві оселилося 12 братів по вірі, спільними зусиллями вони викопали велику печеру, де облаштували першу підземну церкву, трапезну, окремі келії для чернців. Робили на совість – до наших днів усе це збереглося у Дальніх печерах Лаври.

Але не церковне будівництво виявилося справою життя Антонія, а подвижництво. Як тільки роботи закінчилися, пастир негайно ж пішов, а над братією ігуменом поставив: спочатку – блаженного Варлаама, а потім висвятив на сан Феодосія.

 

Тим часом сам Антоній Печерський викопав собі, недалеко від першої, іншу печеру й усамітнився в ній. Та тільки порятунку у нього не було, бо спокій не настав. Заради щоденного духовного наставництва дріботіли до старця і ченці, й миряни.

Хворих він зціляв травою, якою харчувався. За хворим братом, преподобним Ісаакієм († 1090; пам’ять його 14 лютого) самітник доглядав особисто, з ігуменом Феодосієм.

 

Незабаром біля місця духовних подвигів преподобного Антонія стали добровільно селитися ченці. Так утворилися так звані Ближні та Дальні печери Київської Лаври.