– Смачного! В горлі не стає? Казали ж, що я не вмію готувати! – Свекруха аж підскочила після цих слів. А тоді розборки влаштувала
Та ми збирали на власну квартиру. Згодом придбали однокімнатну, зовсім маленьку, кухня така, що ледве двоє людей вміститься. Я тоді якраз завагітніла. Аж раптом свекруха запропонувала.
– Може ви залишайтесь у цій великій квартирі, а я в малу переїду. У вас діти будуть, в однокімнатній важко.
Як ми зраділи, словами не передати. Адже це можливість облаштувати нормальну дитячу кімнату. Тим паче ми мріяли про двох дітей.
Ніна Іванівна переїхала, але речі не всі забрала. Мене це трохи дратувало, та я мовчала, не наполягала. Ми почали ремонт, готувались до пологів. Свекрусі допомогли довести до пуття однушку. До слова, жодних документів ми не переоформляли, аби не платити зайві гроші, все ж усі ми рідні.
І ось, Ніна Іванівна вже остаточно переїхала, але продовжувала до нас приїжджати. Ходить, дивиться, все перевіряє. Найбільше дратує, коли дивиться, що я приготувала. Щоразу коментує:
– Ото ти суп з фрикадельками не добрий зварила. Треба підсмажувати моркву, а не просто кидати сиру.
– Я так люблю, Марку теж подобається.
– То він просто не каже, щоб не образити тебе.
Гірше стало, коли я народила. Мені було досить важко. Адже чоловік увесь час працював, я вдома сама. Мама моя приїхати не могла. Тож я була не проти допомоги. Але Ніна Іванівна хоча й приходила щодня, але допомагати не поспішала. Лишень розповідала що і як робити.
– Ти не правильно купаєш дитину. І олійку обов’язково візьми.
– Лікар казав, що не треба.
– Нічого ті лікарі тепер не знають.
– А ви б могли посидіти з онуком годинку, я хоч в магазин вийду?
– Ти що, я мушу бігти, не можу.
І так щоразу. Врешті я й просити перестала. Та нещодавно все в нашому житті змінилися. Марка забрали на війну. Словами не передати, яким це випробовуванням для нас стало. І от, коли ми б мали об’єднатися зі свекрухою – наші стосунки лише погіршали. Вона постійно дорікала:
– То Марка через тебе забрали. Мала б не пускати. Або інвалідність зробити. Усі щось роблять.
Я леве трималася, щоб в неї ключі не забрати. Але так не хотіла сваритися. І тут раптом одного разу я повернулась з сином з прогулянки. Заходжу, а в мене на кухні сидить Ніна Іванівна і жадібно наминає фрикадельки просто з каструлі із тим самим супом.
– Смачного! В горлі не стає? Вам же не подобався мій суп.
Вона кинула ложку, ні слова не сказала і пішла. А за годину мені зателефонував занепокоєний чоловік.
– Я тут сиджу під обстрілами, а ти там маму виганяєш?
– Кого ти слухаєш? Ніхто її не виганяв.
– Ну дивись, бо вона сказала, що їй не подобається та квартира і вона хоче назад у свою. Каже, що кавалера має і з ним жити хоче.
Ця новина була, як сніг на голову. І що мені тепер робити? З малою дитиною переїжджати? З іншого боку там я вже буду справжньою господинею. Хоча й місця бракуватиме.
Порадьте, як мені бути? Чи йти перепрошувати? А раптом ще на кавалера квартиру перепише?
