У ті часи батьки багато працювали, що Степан був йому і за няньку і за надійне плече. А мій Коля дотепер брата поважає, радиться і слухається. Міцна у нас родина.
А з дружиною Степана – Ірою ми як подруги, чесне слово. Вона така мила жінка, з нею можна поговорити про все на світі й відчувається щирість в очах. У нас з нею спільне хобі – квіти. Ви б бачили, яку красу ми насадили біля своїх будинків. Бували часи, коли ми їздили на спеціальні виставки, щоб цікаві квіти там купити.
Якось так вийшло, що ми нашого наймолодшого сина Артемка не похрестили одразу після народження. От скоро третій рік буде, а лиш зараз спланували. Та і краще пізніше, аніж ніяк. Хресного обрали одразу. Ним був Степан. Ох, як він зрадів. А ще більше його любили наші діти.
Він кожного разу приходив з подарунками, фруктами та солодощами. Завжди перше вітався з дітьми, а потім і з нами. Вони обожнювали гратися разом.
Так-от. Похрестили ми Артема і запросили всіх до себе. Я хотіла догодити гостям, наготувала повно смакоти, бо така гарна подія. Ми посиділи, діти веселилися. Настав вечір. Бачу, що дітвора вже сонна, пішла вкладати то одного, то другу, то третього. Та і батьки вже пішли додому.
Думала, якраз гарна нагода посидіти ще трохи зі Степаном і Ірою вчотирьох. Ми любили й карти зіграти й смішні історії позгадувати.
В якийсь один момент Іра вийшла з кімнати. Тоді я і почула ту приголомшливу пропозицію від Степана.
– Слухай, Надю. Я хочу тебе дещо спитати. Ти б не могла народити нам дитину?
Сказати, що я була в шоку від почутого – це промовчати.
– Що? Як це народити? – оговтуючись від почутого, я намагалась хоч щось відповісти, – ви ж можете всиновити дитину. Колю, а ти чому мовчиш?
– А що тут такого. Не чужі люди. – спокійним тоном відповів чоловік.
Степан з Ірою дуже гарна пара. От тільки Бог не дає їм дитину. Десятий рік намагаються завести, але без успіху. Лікарі сказали, що причина в ній. Що заважає якась родинна хвороба.
Я все старалася підтримати її, що медицина зараз така сучасна, що будь-які болячки лікує. І це ніби підбадьорювало Іру, але не надовго. Таки її не змогли вилікувати. Я лиш інколи помічала її сумний погляд, що був направлений на моїх діток.
– Всиновити – не варіант, – продовжив Степан. – От в мене знайомі взяли дитину. Спочатку все наче було гаразд. А потім вилізли всі її болячки. Тепер вони з лікарень не вилазять. А ви здорових дітей народили. І я теж здоровий.
– Тобто, це для вас нормально, що я дев’ять місяців виношуватиму дитину, а потім отак її подарую? Для цього є сурогатні матері. Ви про не думати?
– Це надто дорого! Ми подумали, що як тільки б ти народила ми одразу ж поїхали звідси, десь далеко, щоб очі не мозолити. Я вже відмовився від батьківського спадку, щоб усе перейшло вам із Колею, за дитину. Розумієш? Нам з Ірою немає куди тягнути. Рік два максимум.
Я не витримала і пішла на кухню. Там стояла Іра.
– Ти чула це? – здивовано спитала я.
– Так! Степан має рацію, ще рік і він покине мене. Навіщо чоловіку та, яка не зможе народити. Та і залишуся на старості років одинокою і нікому не потрібною! – сумно відповіла Іра.
Того вечора ми ще довго це обговорювали, але мені така пропозиція все одно ніяк не вкладалась в голові. По суті зараз все залежить від мене, бо всі налаштовані на дитину, яку повинна виносити я. А я все не наважуся їм відповісти. Сумніви просто з’їдають мене.
Може хтось дасть мудру пораду? А то часу на відповідь обмаль…
Фото з відкритих джерел